В пательні яйка підвогнивши,
В пальті дві дюри залатаю
Та й до кіна хутчій в метрі.
У тім кіні відпочиваю.
Дивлюся, як огнем-мечем
Моїх дідів в Еуропу гнали,
А ті дурні діди гадали,
Що краще бидлом буть німим,
Аніж так "мучитись", як шляхта, -
Страждати від кохання й замки
Свої од турка берегти.
А я в Еуропу хочу йти!
Чекають нас чи не чекають, -
Обіймуть радо, привітають.
Поділяться усим, чим є.
І, певно, що взамін нічого
Не заберуть, і навіть Бога
Свого дозволять залишити,
Перехрестивши храм в костьол.
Дадуть нам цегли ще й бетону,
Ми еуропейські мешти взуєм
Та за одну ніч побудуєм
Здоровий од Росії мур,
Що в ньому не пролізе й щур.
В тім мурі зробимо дві дірки,
Аби просунуть дві руки
І дві скрутить великі дулі :
"Ви што, кацапи, там уснулі?
Ви варвари, а ми - дядьки!
У нас прозоро все і чесно.
Ми друзі всі і всі пани,
А ви там кто?" То хто ж вони?
І, що нам в тому інтересне, -
Чи ми не гірші? Та... біда!
Тепер всі руські – господа!
Вони в Європу прорубали
Вікно ще триста літ тому.
Ще й наших ворогів здолали
Біля Полтави і в Криму.
Когось побили в Ізмаїлі,
Когось товкли ще десь-колись.
Якісь вони, мов знавіснілі,
На колір і червоні й білі,
Та й триколорних бережись!
А ми всіх любимо й цілуєм!
Та часом нудить нас нечемно –
Не кожного ж лизать приємно.
Але ми знову всіх цілуєм …
І скрізь, куди би не прийшли,
По-справжньому за те сумуєм,
Що не змогли, не вберегли
Майбутніх "браттів та сестер"
Від страшного СРСР -
Держави тої, що "сплотіла
Вєлікая навєкі Русь!"
Чому ж ту "Русь" я так боюсь?
Чому я з нею не цілуюсь,
Чому нам "братья" не брати ?
Бо я ж в Еуропу хочу йти,
А там багато Руссю битих!
Багато латаних штанів
Тих, чиї предки десь зариті
Серед березових гаїв
Під Курськом, під Смоленськом.
Може, який під Києвом лежить.
А той у Корсуні на полі
"Глядить" цукрові буряки...
Чи йшли ті з миром вояки?
Над ким зажурені тополі
Скидають листя восени?
Чиї вони брати й сини?
Хто народив їх? Фрау? Пані?
Мадам, сеньйора, місіс...Хто?
Які були слова останні,
Коли в ранковому тумані
"Спасителів" нам посилали?
Мабуть хрестили і казали:
"Іди на схід, побачиш всюди
Там дике поле й дикі люди.
Річки, ліси, – усе там є.
І уяви: то все - твоє!
Сходи. Візьми. Нехай хоч діти
Твої по-людськи поживуть.
Нам тісно у Європі тут,
Як вівцям. Ніде правди діти!
Сходи, нема вже сил терпіти."
Ті йшли...
Ми думали то гості.
Хліб-сіль, на голову вінок –
Немов збираються в танок
(ті дивні танці на погості!)
Дівчата наші в вишиванках.
Ті глядачі на чорних танках...
Від перемог і крові п’яні.
"Спасительські" ділить хрести, -
Собі стальні, нам - дерев’яні.
"ICH" - я, "Wir" – ми, "Du",- брате, ти –
Учили мову і звикали
До інших европейських меж.
А шо? Ну, так... А то ж, а вже ж...
(Хоч Сатані нам слугувати,
Аби самим покнязювати?)
Та й треба ж мало – ми васали:
"Brot" (хліб), "Schnaps" (ясно що!) і сало...
Чаркуймось вільно й залюбки, –
Свободи стільки, скільки цепу.
Але...
З дівчат летять вінки?
Халепа, братіку, халепа!
З похмілля кліпали очима.
Дівчата скиглять, хто жива.
Хати горять і з ними люди.
В ставку коняча голова.
Смердючим стогоном слова:
"За все вам кари, всюди, всюди!"
І, знову ніч усе хова...
Здивовано і очманіло
Хтось витріщився на те діло:
"Хазяїн-батьку, теє... Слухай,
Тут, певно, щось не зовсім так.."
А гер Такий-то: "Цить, дурак!
Багаття гасне, мерщій дмухай.
Нехай би тебе чорт побрав!
Schnell, schnell! Бігом, кому сказав!"
Та, як свекруха на невістку:
"Чию гризеш, забувся, кістку?
Verstehst?" "Jawohl! (а щоб ти здох!
Господь скарає нас обох.)"
Що ж, знову шнапс ,або сивуху,
Та в горло разом зі слізьми?
Хто ж то були, коли не ми?
Натягнуті по самі вуха
Шапки з тризубом. Ех, спаси...
За зброю, хлопці, та в ліси!
А того лісу сини й дочки
Розставлені де в ряд, де й так.
Дубки, берізоньки, грабочки
Шепочуть: "Тут! Вже тут Ковпак."
Попід корою в них душа.
І ось розрізнюються звуки –
Де "Шмайсер" б’є, де "ПеПеШа".
Свої задублі бачу руки.
Здаюся! Вгору піднімаю.
До неба плачу: хочу жить!!!
А ззаду, чую-відчуваю,
У мене куля вже летить
Чи з "Шмайсеру", чи з "ПеПеШа"...
........................
Мене убили... Тихо, ша...
.......................
Упав обличчям догори.
Окремо якось кольори:
За чорним років двадцять біле,
Затим трава зазеленіла.
Зросли кущі, дощі лились,
Лозою догори плелись.
Пробилось синє. Жовте. Ось
Вже трохи й зачервонилось.
Вже чути, ніби, й голоси:
"Тож стільки літ пройшло! Проси."
Згадалося тоді, - я ж з "тих"...
Знав що проситиму. Не встиг.
Хтось, раптом, в обличчя долонею лусь!
Відкрилися очі.
Дивлюсь.
Приходжу до тями поволі-поволі.
А що ж це зі мною, чому ж це я долі?
І люди навколо. Сумні оченята.
"Ти втратив свідомість від голоду, брате!"
Я втратив свідомість? Свідомість...
Свідомість!
Так, втратив. І що ж залишилось натомість?
Встаю. Трохи дивно, але не стидаюсь.
До виходу йду із кіна. Хилитаюсь.
А далі...
А далі життя закрутилось.
Та більше в Європу, чомусь, не хотілось.
То треба ж! Навіялось нащось мені
В кіні... (хліб),
Просмотров 
